Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/81

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


творчій національній роботі не хотіли. Бо решта малаб инші, далеко простіщі виходи.

Отже: продати завчасу свою земельку якому небудь акцийному цукроварняному бельґійському або анґлійському товариству й, або жити спокійно за кордоном, або зробившись комерсантом, завязати „торговельні зносини“ з совітською Росією чи Польщею й через одну або другу в великім почоті на Україну поїхати.

Другий вихід ще простіщий. Поступить любісенько в якусь національну меншість: розуміється в польську на території Української Народньої Республіки й жидівську, або як віри шкода — то російську — на території Совітської Республіки.

Вмерти політично можемо отже тільки ми, ті, що з Україною найміцніще звязані, ті, про яких у обох наших республіках знають, що ми Українці й як таких, ані нас туди не пустять, ані землі нам продати не дозволять; ті врешті, що до ніякої національної меншости не підуть. Але як би глибока віра, що ота демократична національна творчість дасть дійсно будуччину українській нації, то й смерть прийняти можна. Мало то предків наших із рук власного народу погинуло. „Щоб тебе мовляв чужі не мучили, то ми вже тебе самі заріжемо, бо ти таки був добрий пан“. Так каже українська приказка, вислів як відомо народньої мудрости. Традиція, як бачимо, навіть почесна.

Отже хай собі конфіскують наші хуторі для антантських цукроварних товариств. Хай вже нам землі рідної повік не бачити й тут на чужині загибати. Хай ми „пани, кулаки, куркулі, гетьманці“ може дійсно нації нашій зовсім вже непотрібні. От, як казав мій один знайомий демократ — нащо нам якісь хлібороби здалися: коли вибирати президента республіки тільки раз у життю й тільки на пів року й платить йому в американській валюті, то з самих лише президентів за пару літ своя українська буржуазія буде“. Хай-би врешті запанував у нас той політичний республіканський лад, при якім — як кажуть у Европі — тільки дві професії не вимагають ніякої технічної фахової підготовки: політики й куртизани — одно тільки призвання, щасця, вміння подобатись і годі. Може-б нація наша це все переболіла й урешті могутньою, великою, світовою нацією стала…

Але чи це можливо? Чи можемо ми, доживаючи свого віку в стороні, мати віру, що українська народня, більш або менш соціялістична селянсько-робітнича республіка таки нарешті повстане й будуччину нашій нації забезпечить? Бо хоч і кажуть нам наші соціялістичні демократи, що яке вам мовляв до цього діло — але для нас справа нації, за яку предки наші свої голови клали, не байдужа.

*  *  *


В цілім світі йде тепер боротьба не на життя, а на смерть двох законів: закону землі й закону капіталу. Старого права цивільного, опертого на посіданню землі, й нового права торговельного, опертого на посіданню капіталу.