В умовах нашої реліґійної ріжнородности і в інтересі нашої національної єдности найкраще було б взагалі реліґійної полєміки не вести, а кожному старатись як найгорячійше визнавати свою власну віру і як найкраще виконувати її накази в рамах своєї власної церковної орґанізації. Але коли аматори такої полєміки у нас, на жаль, уже є, то треба би бажати: 1). щоб реліґійну полєміку вели тільки люде дійсно віруючі, а не невіруючі спекулянти, які від спекуляції на матеріяльних інстинктах мас переходять при певних умовах (напр. там, де нема чиєїсь землі для „аґрарних реформ”, або де чиясь сильна поліція обмежує політичну аґітацію) до спекуляції на їх інстинктах реліґійних; 2). щоб ця полєміка велась без утотожнювання тієї чи иншої нашої церкви чи обряду з національністю, бо при умовах нашої реліґійної ріжнородности це прямий шлях до повного національного розвалу, до поширення зони нашої внутрішньої боротьби та розєднуючої іритації в найбільше небезпечному напрямі; 3). щоб ці віруючі полємісти мали потрібну для полєміки освіту, тоб то щоб знали не тільки історію, доґми, канони і взагалі „дух” своєї церкви, але знали також все це і в церкві, з якою беруться полємізувати.
Тільки ж, доки панує у нас демократична ідеольоґія, всі ці побажання належать до сфери нездійснимих утопій. Бо раз якесь громадянство вводить в своє життя демократичні принціпи, на підставі яких вільно кожному суверенному горожанинові користуватись необмеженою свободою, то в такому громадянстві, коли воно хоче істнувати, мусить бути якась орґанізована сила матеріяльна і моральна, що в стані зловживання оцею необмеженою свободою обмежити. Чи єсть у нас така українська орґанізована матеріяльна і моральна сила? А без неї „демократичні основи” українського громадського життя будуть най-
