Сторінка:Вячеслав Липинський. Реліґія і церква в історії України (1925).djvu/56

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

го „расову” чи „ідеольоґічну” ґенеальоґію. З такого розуміння нації, як в першій мірі „факту політичного”, з поширення такої свідомости національної, випливає льоґічно змагання до зєднувания оцих ріжних місцевих частин України в одну національну: — політичну й духову — цілість, а не розбивання їх, як досі, на ріжні „нації” по „племінним” та „ідеольоґічним” (віроісповідним) ознакам. І тільки з такого зєднування а не розєднування може повстати українська нація.[1]

Але наша ідеольоґія світська це вже питання инше, яке тут зазначую побіжно по стільки, по скільки воно для цієї моєї теми про реліґійні справи необхідне.

 
  1. З вищесказаного розуміється не випливає те, що в розумінню нації і в політиці національній треба легковажити момент расовий. Але раса у нас не лежить в основі нації. У нас, нашій землі, расово однородними як нація, єсть одні тільки, кочуючі між нами Жиди. В нашій історії — в протилежність до історії німецької — не було ніколи завойовання України якимсь українським племенем і сотворення ним держави та нації. Оперта на німецькій національній ідеольоґії, концепція проф. Грушевського, який таким державно і національно творчим українським племенем вважав полянську Русь (цієї концепції придержувався, йдучи за пр. Грушевським, і я в часах своєї молодости), не тільки не видержує критики, але на практиці — в ділах політичних і статях публіцистичних — заперечується і самим автором. А власне що до історичних концепцій, то їх правдивість чи неправдивість в великій мірі стверджується політичною практикою, яка дає добрі результати, коли йде по лінії історичної правди, і результати злі та суперечні, коли вона побудована на історичній неправді.

    Як що мова про расу, то раса грає велику ролю і в нашім національнім життю. але не як орґанічна основа єдности цілої нації, тільки як причина, істнуючої хоч в невеликій мірі, орґанічної єдности наших класів і станів. У нас — завдяки ріжним історичним причинам, яких тут розбирати не буду — можна говорити про більшу або меншу расову спорідненість не внутрі цілої нації, а тільки внутрі її класів і станів, отже напр. серед хліборобів-войовників (шляхта, козацтво), хліборобів-селян, духовенства і міщан. Тому між иншим (про що говорив я ширше в иншім місци), для нації нашої орґанічно найбільше підходить метод орґанізації класократичний. Він спирається на самоорґанізації орґанічно внутрі обєднаних класів: на ідеольоґічнім та політичнім виявленню, упорядковуванні і обеднуваню їх більше-менше однакових стихійних, орґанічних хотінь. Єдність нашу національну між всіми класами метод цей будує: — не на фікції неістнуючої „всеукраїнської” єдности расової чи ідеольоґічної — а на спільному і зрозумілому для всіх наших класів реальному факті української єдности територіяльної; на усвідомлюванню і виявленню цього реального факту в формі змагань до єдности культурної і політичної, і на його реальній персоніфікації в лиці одного для цілої нації, сталого і традиційного, а тому дідичного а не виборного, українського Гетьманства-Монархії.

    Не підходять натомість для нас ані метод охлократичний, опертий на якнайбільшій расовій чи ідеольоґічній єдности одного завойовницького племені, ані метод демократичний, опертий на расовім та ідеольоґічнім перемішанню всіх, а тоді на „свободі” расового та ідеольоґічного „самоозначування” таких розпорошених одиниць. Останній — в характері повільного і проґресивного, а не моментального параліча — можливий тільки у націй, пройшовших в своїй історії (як напр. Французи) через школу абсолютизму: жорстокої і обєднуючої дисципліни в духовім і політичнім життю. У нас, що в своїх історичних осно-