Сторінка:Вячеслав Липинський. Реліґія і церква в історії України (1925).djvu/64

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

в історії починали національно відроджуватись, але ніколи цього відроджування не закінчували, бо самі ж його ініціяторів і творців, перше ніж вони діло виконали, власними руками побивали.

За часів київської держави, еманципувати Україну з під північних варяжсько-новгородських впливів хотів не народ, а частина місцевих князів. Побиті, вони гинули „межи Чахи і Ляхи” на вигнанню, одержуючи од тодішніх представників народа епітет „окаянних”.

Ідею окремішности галицько-волинської держави заініціювала князівська верства, побита з початку тодішнім „народ і свободу” репрезентуючим боярством, а потім ріжними „людьми татарськими”. В державі литовсько-руській ініціяторами і представниками руськости були власне найвищі верстви і на антаґонізмі до цих верстов нищих, тодішній „народ” репрезентуючих, оперлася польська уніонна політика і польська експанзія.

За часів польських фундаторами церков, шкіл, брацтв, монастирів, в яких почалось відродження реліґії православної, виявляючої тоді українську національну культуру і національні змагання — були перш за все останки князів і земельна шляхта. Але який шлях залишався напр. Острожському, коли з основаних ним шкіл стали виходити вкінці або уніяти, що в своїх писаннях його імя очернювали, або ворохобники, що його маєтки плюндрували? Який шлях лежав перед тою православною українською земельною шляхтою, що її ріжні вожди „народа” типу Кривоносів або пізніщих „героїв” Великої Руїни, в нею ж фундованих православних монастирях і церквах вирізували, а рівночасно, добровільно перейшовші на польськість і католицтво, ріжні Яреми Вишневецькі своїми „польськими” хоругвами її од смерти рятували? Який врешті шлях лежить сьогодня перед тими „панами”, що їх предки, збіраючи і видаючи народні пісні, літописи, хроніки, — засновуючи та матеріяльно піддержуючи ріжні українські товариства та видавництва — нове наше відродження національне розпочинали, і що самі в 1918 р. державу українську як уміли будували? Бо ж сьогодня, репрезентуюча народ, патріотична інтеліґенція українська їх на всі лади лає, до свого „демократичного фронту” не приймає і сама — в Москву та Польщу загоняє всіх з посеред них, у кого влас-