тичну мапу цілковито змінили, однак суті кожного з трьох охоплених ними народів — українського, польського й російського — перетворити не були й не є в стані. Повстання Хмельницького з усіми його часто від'ємними для нас величезної ваги політичними наслідками, нашої національної індивідуальности не тільки, як того декотрі хочуть, не знищило, але, сміємо твердити, її зміцнило, розвинуло і до наших часів зберегло.
Бо захотімо тільки усвідомити собі, чим була в Речіпосполитій польській Русь перед повстанням Хмельницького. Боротьба з польським наїздом, яка відбувалася від віків у західніх областях і від Люблинської унії на всьому просторі наших земель, щоправда вплинула додатньо на кристалізацію, сказали б ми, самої національної ідеї, яка містилася в поняттю тогочасної Русі. Із тієї досить пливкої, спільними державними традиціями головно об'єднаної маси, котра після занепаду руської держави увійшла в склад литовської і польської державности, витворився підо впливом боротьби з чужою культурою й національністю свідомий своєї національної відрубности борець за свої права — „руський нарід” Речіпосполитої польської.
Однак цей „руський нарід”, зложений із шляхти, духовенства і міщанства, у міру того, як заникала давня державна традиція і як саме внаслідок того, остаточно почали відпадати на сторону Польщі руські католицькі, а потім нововірчі (аріянські) елементи, цей нарід, замикаючись щораз більше в релігійній сфері, в крузі оборони одного обряду — православ'я, втратив незабаром не тільки свою експансивну міць, але навіть і для оборонної боротьби виявився вже в другій четвертині XVII ст. нездібний. Релігійна унія, убрана в польські шати й асиміляція політично-культурна навіть найбільше опозиційної православної руської шляхти, вели спрокволу тогочасну Русь до остаточної заглади. Із цього затону вирвало наш нарід єдино й виключно повстання 1648 року. Прапор руської національности, який випадав із зімлілих долонь її дотогочасних оборонців, схопила в свої кремезні руки українська козаччина під проводом Богдана і, завдавши смертельного удару Речіпосполитій, нарід свій від заглади, що грозила йому з боку польського, назавжди, навіки охоронила.
Боротьба з таким могутнім на той час противником поглинула величезну масу фізичної й духовної енерґії народу. Для нас, людей XX-ого сторіччя, які сліпо вірять у творчу всемогучість парляментарних промов, які побожно клонять чола перед потугою друкарської фарби й журналістичних пер, які дивляться на життя і розвиток суспільства крізь призму літературних настроїв або бу-
