лише в університетах, з викладами, вправами тощо, але й у наукових бібліотеках (ледве чи випадково замешкав Липинський у Женеві напроти університетської бібліотеки), роки інтенсивного читання книжок, які він залюбки купував, про що свідчить його велика приватна бібліотека, що згоріла на весні 1918 року під час погрому його маєтку в Русалівських Чагарах на Уманщині. Усі пізніші історичні студії Липинського, його соціологічно-політичні трактати і навіть публіцистичні праці немисленні без студій, які він потім поглиблював систематичним читанням, щоб приготуватися до своєї наукової та публіцистичної діяльности, розпочатої 1908 року.
Зважуючися на спробу, у формі есею дати відповідь на питання, в атмосфері яких ідей і наукових напрямів учився й розвивався Липинський, з яких джерел черпав він свої знання і що саме залишило тривалий слід у його творчості, доводиться обмежитися ділянками, які його найбільше цікавили, тобто історією й соціологією. Жанр есею напрошувався бодай з двох причин: поперше, щоб відтяжити (а тим самим принаймні на 25% скоротити) цю спробу від посилань; їх знайде читач тільки в тих конечних випадках, коли йдеться про цитати з інших авторів або потрібні пояснення до тексту. Подруге, ця форма звільняла від обов'язку якомога вичерпного трактування пропонованої теми, яке не вкладалося в рами вступної статті.
Останній момент пояснює конструкцію есею: у його першій частині буде мова про ті польські духовні течії, з якими познайомився або знайомство з котрими поглибив Липинський у Кракові; інакше висловившися — йдеться тут про вплив на нього польської, рідної йому культури, а головне історіографії. У другій частині буде мова про вплив женевських студій на його дальший розвиток, отже про ті соціологічні теорії та взагалі соціологічну проблематику доби, яка вирішально спричинилася до кристалізації його світогляду. Врешті, третя частина є спробою аналізи, а рівночасно певного роду коментарем до деяких питань передрукованої в цьому томі монографії.
