пору свойій теоріі, зовсім не оповідаються в декотрих місцях?! А що буде, коли часом виявить ся, що деякі з тих оповідань становлять звичайнісіньку власність кожного індійського села, тай що йіх оповідають од Кашміра до Бомбея, тільки трохи змінюючи форму? І що буде, коли часом виявить ся, що єсть багацько других оповідань про Ресалу, які навіть найжвавіща фантазія вже не могтиме застосувати до боротьби між стіхіями, до справ соняшних, місячних або досвіткових або до будь-яких фізичних феноменів, та що ми не маємо ніякісінькоі раціі одкидати йіх, начебто не справжні казки про Ресалу, раз ми не одкидаємо тих, котрі наводить мітолог?!“ Далі той самий англо-індійський учений каже: „Звичайний мітолог пускає свою розгнуздану фантазію йти куди сама схоче, тай гульк! уже справа й готова, тай до своєі мети він дійшов. Герой побиває ворогів (додамо до речі, що се він звичайно робить у кожідм оповіданню), дак то, мовляв, сонце розгонює навальні хмари! Він одбуває пригоди одну по другій, — дак до сонце йде своім ходом по небі! Його на смерть поранено, а він визволяється з біди, може бути й дивом, — дак то сонце заходить і сходить. У него довга біла борода, — то зимова одіж на лісі. У него двацять синів, усі геройі-підлітки дак то блискавиця блискає. Єго жінка втікає с ким-небудь, та він швидко пімстить ся над тим, — дак то вечір перемогла ніч, а ніч знов убило сонце, що вже вернулось. Чи є що простіще? чи є що краще? „Ніхто до-
