прийняли колись готову, сильнїйшу польську культуру та що приймемо й українську, коли вона, як готова й сильна зможе нам накинути ся. Бо багато вимагаєть ся від тих, котрим дано багато, і шляхта, коли хоче стояти на своїм становищі, коли хоче бути шляхтою, не яко джури походу народів до світла та культури, але в перших рядах іти повинна!“
Ось кілька виписок з розвідки теперішнього посла Вячеслава Липинського про участь шляхти в життю українського народу на тлї його минулого, виданої в Кракові 1909 р. п. заг. „Schlachta na Ukrainie“. Основний історичний підклад своїм думкам дав автор у великій книзі „Z dziejów Ukrainy“ (З минулого України), виданій 1912 р. Збудив ся український народ до життя — стверджував автор і питав: „Чи маєм лишити ся на боцї тільки ми, кров з крови й кість з кости українського народу, його нероздїльна частина, яку відірвала колись насильно від родинного пня польська державність, тавруючи нас пізнїйше відомим тавром відступства: иншою мовою і чужою культурою. А що в минулім України маємо свій окремий листок, що наше національне відродженнє відбувало ся в дещо відмінних від відродження инших верств українського народу умовах, отже сьому нашому минулому, без познайомлення з котрим не може бути зрозуміння теперішности, історії національного відродження української спольщеної верстви, дальшим розвитковим кільцем котрого ми є, і відновленню наших прадавнїх, хвилево забутих українських традицій, які бажаєм мати за підставу й дороговказ для нашої суспільної працї, посвячуємо отсе видавництво. Знаєм, що наше шляхетське минуле містить багато сумних листків і багато болїзних згадок. Але знаєм так само, що наші батьки бороли ся в рядах старовинної Руси, що з славної памяти Богданом Хмельницьким визволювали свій Рідний Край з неволї, що присягали на вічність Українї, „на час щастя і нещастя“, що йшли з останнїми гетьманами на засланнє, в останнїх оружних боях голови свої складали на бойовищі. А навіть, коли вже настала остаточна Руїна, коли зігнулась і скарловатїла українська шляхетська товпа, була все з поколїння на поколїннє серед неї горстка, що не переставала бороти ся за визволеннє свого народу. Тому віримо, що й сьогодні не позволимо вивласнити себе духово з України. І на спільній працї і спільній боротьбі з мілїонами українського народу будуєм надїю кращого спільного завтра для нашої рідної землї.“
Що цїкаве й що сьогоднї робить велику честь авторови й упорядчикови книжки, так се ідея української самостійної й незалежної державности, яка найсильнїйше пробиваєть ся через усю грубу книгу. А ся ідея змальована такими приманливими барвами, переповіджена з таким ентузіязмом скрізь там, де вона була горою і прибирала реальну форму, з таким відчутим болем і терпіннєм в тих місцях, де на шляху її здїйснення ставали непоборні трудности, а в повній своїй цїлости з такою сильною вірою у здїйсненнє її, що книжку читаєть ся не як науковий твір, а як захоплюючу артистичну повість.
В сїм томі містить ся і найбільша наукова праця В. Липинського п. з. „Stanisław Michał Krzyczewski“ (З минулого боротьби української шляхти в рядах повстанцїв під проводом Богдана Хмельницького). Виводить тут автор з властивим собі уміннєм захоплювати читача своїм предметом безсмертних полковників Станислава Михайла Кричевського, Данила Ничая, Івана Богуна.
По спробах Виговського, Дорошенка й Мазепи врятувати українську державність вона ждала на здїйсненнє до теперішнїх часів. „Щойно, коли впали кайдани неволї народу, коли, як колись за Богдана козаччина, так тепер народ став тою новою силою, що входить у свідоме національне життє, силою, яка прапори України, котрі повівають, вхопила в свої міцні руки, щойно тепер з народинами нової сильної верстви розпочало ся нове відроджене життє народу“, яке, додамо, має тепер зложити іспит з своєї здатности мати власну незалежну державу.
Свою книжку, виданнє якої в українській перекладї дуже бажане, назвав В. Липинський „Памятковою книжкою на честь Володимира Антоновича, Павлина Свєнцїцького й Тадея Рильського. Коли б ми навіть не знали про автора, що є він визначним українським ученим, публїцистом і полїтиком, що за свою наукову дїяльність між иншим в „Записках Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові“ й у „Лїтературно-Науковім Вістнику“, його вибрали дїйсним членом львівського Наукового Товариства, колиб ми не знали гаряче патріотичних струн, які чують ся з змісту його праць, вже сама посвята вказує нам, хто є автором і впорядчиком книги.
Незвичайні заслуги Володимира Антоновича на полї дослїдів нашого минулого загально признані. Його „Сповідь“ стала вихідною точкою руху, який до повної сили дійде, здаєть ся, щойно по створенню Української Держави. В сїй „Сповіди“ стояли такі слова, що можна й сьогоднї їх пригадати: „Доля хотїла, що я шляхтичем уродив ся на Українї. За дитинства мав я всї привички паничів і мав усї станові й національні упередження тих, серед котрих я виховався. Але коли надійшов для мене час пізнання себе, тодї дослїдив я холодно своє суспільне становище в краю, розглянув усї його недостачі, а так само змагання тієї суспільности, серед котрої доля призначила менї жити, і я побачив, що становище сїєї суспільности є під моральним оглядом без виходу, наскільки вона не позбудеть ся своїх еґоїстичних поглядів, своїх бутних претенсій до краю і його народу. Я побачив, що Поляки — шляхта, які заселюють Правобережну Україну, мають проти суду свого сумлїння два виходи: або полюбити народ, серед котрого живуть, перейняти ся його змаганнями, вернути до національности, покинутої колись їх предками, і всесильною працею і любовю в міру своїх сил винагородити лихо, накоєне сьому народови, котрий вигодував багато поколїнь вельможних кольонїстів… або, коли не вистарчить у них на се моральної сили, винести ся до польської землї, заселеної польським народом, щоб (розумієть ся, на Українї, Ред.) не побільшати собою числа дармоїдів і щоб перед самим собою очистити ся з сумного закиду, що я є так само кольонїстом-плянтатором, що посередно або безпосередно… живу з чужої працї…, що належу до числа тих, котрі хочуть здушити національний розвиток місцевого народу, й що невинно приймаю на себе частину відповідальности за їх учинки. Очевидно я вибрав перше…, бо я більше полюбив свій народ нїж свої шляхетські норови й мрії“.
Живій правдї повірив і став її апостолом також Павлин Свєнцїцький. І йому, коли він застановляв ся над питаннєм: „Хто ми, між ним (українським народом) живучі“, „ґенїй України, ґенїй народу святої землї тієї, голосно подав відповідь: „Нарід України — є народом будучини; ви його дїти, України дїти!“ Коли ідейні одиницї „кинули дві цивілїзації, дві багаті лїтератури, привилеї шляхетські, — усього добра відцурались“, він також посвятив своє життє ідеї самостійности України та її лїтератури. До ґрупи таких самих людей належав і Тадей Рильський.
Їхнїми слїдами пішов Вячеслав Липинський.
Крім згаданих вище двох книг написав В. Липинський ще працї про ґенерала артилєрії Великого Князївства Руського, про аріянський соймик в Киселинї на Волинї в маю 1638 р., про Братковського і инші.
З життєписних даних зазначуємо, що Вячеслав Липинський уродився 1882 р. на Волинї в селї Затурцї володимир-волинського повіту. Походить з української шляхетської спольщеної семї. Ґімназійну освіту одержав у Житомирі й Київі, унїверситетську в Кракові й Женеві.
Побажаємо-ж Вячеславови Липинському на труднім дипльоматичнім становищі найкращих успіхів на славу Української Держави.
Посол Вячеслав Липинський прийняв кореспондента „Neue Freie Presse“ й висловився ось як про положеннє на
