13
Підточуюча все більше сили його орґанізму тяжка недуга, невпинна, напружена і всестороння — бо ідеольоґічна, орґанізаційна, наукова і публіцистична праця, довгі роки життя в еміґраційних умовах на самоті — бо майже пустельником, — в решті решт зробили своє руїнницьке діло, доводячи Липинського до такого хворобливого стану нервової дразливости, в якому розійшовся він не тільки з орґанізацією, що був її основоположником, та з найблищими собі однодумцями і друзями, але в якому виступив проти Того, Якого непорушність авторитету він обоснував і захищав; в якому розійшовся з самим собою, з тим, чому навчав і чого від себе самого та всіх своїх співпрацьовників вимагав, — а в траґедії своєї недуги заперечив сам собі…
Але для нас стоїть він на підніжжу цілого свого життя, присвяченого величі України, навчанню і опамятуванню її синів.
Чи зрозуміли вони його?.. Інстинктово мусіли відчути його силу. Зрозуміли його хотіння — немногі. Більшість, позбавлена державного інстинкту, робила все, щоби знищити його порив, відкинути його змагання і ремствувала проти людини, що цілим єством своїм хотіла державного життя — се значить державної єдности, спільности, громадськости, орґанізованости — для синів Української Землі.
Дух Вячеслава Липинського великий, — мов дуб, що пишно на самоті розрісся, — соки почерпнув з глибини нашої Землі, а верховіттям росте в світлу її будуччини… Бо не пропасти Землі, в якої він виріс.
Вячеслав Липинський вмер 14-го червня 1931 року в санаторії Вінервальд біля Відня.
Вмер — але житиме в Україні вічно.
Вмер… — і так, наче і не вмирав…
А. Монтрезор.
Варшава, 23 червня 1931 р.
