Сьогоднішні збори Клюбу Гетьманців в Берліні присвячені памяти бувшого почесного його голови Вячеслава Казімировича Липипського, який займає окреме місце серед визначних одиниць, що витиснули глибоке пятно на сучасній українській дійсности і котрих значіння для майбутнього цілої нації оцінять доперва слідуючі покоління. Одним з головних чинників цієї окремішности Липинського є месіяністична ідея, яка в його духовому складі займає дуже поважне місце. Під месіянізмом розуміємо на загал віру в окреме, незвичайно важне, тільки провидінням наперед визначене післанництво народу, який, вважаючи себе носієм нових ідей, має сповнити в історії людства точно означену ролю. Месіянізм, як віра в окреме вище післанництво проявляється в першу чергу у народів, що довший час мали, або ще тепер мають свою державу, а також у народів, що стратили, що правда, свою самостійність, але в яких дух незалежности, прямування до возстановлення втраченої державности є ще живі та активні. Месіянізм у народів останньої ґрупи, себто позбавлених тимчасово політичної самостійности, набирає з одного боку моральної закраски, а з другого боку характеру героїзму, тому що віра в вище призначення власного народу вважається національним обовязком, а прямування до здійснення цеї остаточної мети геройським вчинком. Це є власне ті цінности, що допомогли народам тимчасово поневоленим добитись нарешті повної незалежности, а рівночасно давали їм моральну силу в роках нещастя-недолі нести гордо чоло у свідомости накиненого долею призначення, заховати власну гідність і навіть перед могутнім, на цілій лінії побідним ворогом не згинати спини.
Месіянізм, якого джерела лежать безперечно в релігійних почуваннях та у звязанім з ними містицизмі, виступає протягом історичного процесу в парі з державницькою ідеєю, щойно яка додає йому бойової сили та можливости, проявлятися назовні, як слід. Тому правильно звертає Липинський увагу українського читача, що „проявів месіянізму маємо в історії стільки, скільки
