додати цю нещасну болгарсько-сербську усобицю й німецьку небезпеку від північного заходу, в яку твердо вірить більшість югославянських політиків.
Не дивниця тому, що Югославія, як держава середньої величини й сили, доконче мусить оглядатись за надійними союзниками, які моглиб їй дати підпору на випадок політичних чи воєнних негод. Покищо вона шукає їх у Західній Европі й у т. н. Малій Антанті, не знати тільки, чи з великим успіхом. Та — думаємо — очі не тільки політиків, але й усіх громадян Югославії, що мають ширший кругозір, звертаються на Схід, де до 1917 р. стояла велитенська держава — Росія. І традиція політичних і культурних зносин і панслявізм і неослявізм і досвід звертають Югославію до східнього велитня. В часах визвольної боротьби проти Туреччини мали Серби від Росії кілька разів визначну поміч (пр. 1806-1812, 1876, 1877—1878) й добувши собі самостійність, тішилися постійною опікою Росії (пр. 1908, 1912). А що вже в часі початків і трівання світової війни!
Тепер надолужує Югославія по силам це добро, що його колись мала зазнати від Росії, даючи захист дуже багатьом російським еміґрантам. І підпираючи з усіх сил змагання до відбудування єдиної, неділимої Росії, югославянські політики думають, що коли революційні часи в Східній Европі минуть, відбудування єдиної російської держави наступить автоматично скорше
