лявіруючи, опертися на одній або другій і за певнити собі істнування. Звиш третину століття опиралася Румунія на Австроугорщині. Тепер тої підпори не стало й замість неї межує з Румунією Польща, Чехословаччина, Угорщина, Югославія й Болгарія. Все це держави невеликі ні політично, ні мілітарно, вони не можуть дати Румунії навіть усі разом такої опори супроти відбудованого східнього велитня, як могла давати Австроугорщина. До того Болгарія й Угорщина ледви чи коли будуть щирими другами Румунії: перша за Добруджу, друга за Секлерів і кусні сутомадярської національної землі. Польща й Чехословаччина сусідують із Румунією тілки як окупанти частин української території; Польща як окупант дикий, Чехія як культурний управитель.
Сама Румунія своїм фактичним нехтуванням української справи (теоретичними її симпатіями могуть вдоволитися хиба петлюрівські „дипльомати й инші зрадники, що помагали авторам „польсько-румунської концепції" ) працює тим самим для відбудування єдиної неділимої Росії. А що буде, коли Росія дійсно відбудується? Чи румунські державні мужі думають, що ця нова Росія полишить при них, як вона думає “искони русскія земли“ — Бесарабію й Буковину? Ця нова Росія навіть відобравши „своє“ не стерпить на своїй дорозі до Царгороду „Великої Румунії і при першій добрій нагоді, користуючись неістнуванням Австроугорщини, проковтне Румунію за
