що вказувало би на те, аби Драгоманів учив нас миритися, учив нас задоволятися істнуючим станом. „Я радий був би, якби мої думки в сій справі були перекинені фактами“, каже в одному місці Драгоманів. Всупереч цим словам ніколи не пішов Драгоманів. Як тільки бачив, що сам помилявся, або що змінений образ думок, змінений вигляд праці в позитивнім напрямі виказував поступ і розвиток наперед, признавав він це і радів найбільше. Сього рода вискази розкинені скрізь по його численних працях, це саме висказав він прилюдно у своїй відповіди на ювилейні вітання в р. 1895. „Я не обманюю себе вірою в дуже велику силу радикального руху в Галичині. Але тепер уже сміливо можу сказати, що рух той знайшов собі міцний ґрунт і вже не засне, а ростиме, — бо вже певна частина галицьких селян прилучилась до всесвітнього поступового руху, котрого ніщо не в силах спинити“. І коли би Драгоманів був далі свідком емансипаційного змагання українського народу по обох боках кордону, він перший поширив би далі круг своїх думок про реальну працю, бож ніодин з правдивою освітою Українець „не буде вдоволятися малими змінами в теперішніх порядках, а добившися їх, буде добиватися все більшого й більшого!“
І коли час од часу найдуться у Драгоманова погляди про те, що він не „бачить ніяких серіозних підстав для українського державного сепаратизму в Росії“, „що він тільки шукає виходу для українського автономізму в лібералізмі спільнім з освіченими Великорусинами, як також і членами других народів
