по своїм силам, а кожду ласку зі сторони ворога уважав знеславлюючою ганьбою“. (ст. 201 і слід.).
Особливо перестерігає він перед тим, „коли ми в присутности переможців осуджуємо поодинокі стани й особи і взаїмно робимо собі прикрі і пристрасні докори“. (ст. 204). Фіхте виходить із того, що такі докори є „в більщій части нестійні, несправедливі і неоправдані“. „Ще менш можна говорити про свідому злобу й зраду!“ Ті взаїмні докори є дуже нерозумні. Вони витворюють мимовільно у переможця погляд, „що наше власне правління було дуже нужденне“ і „що вони (себ то переможці) все ще за добрі для нас і ніколи не можуть бути для нас лихими“. (ст. 207). Не менш поганим ділом є схліблювання переможцеви без огляду на те, чи се діється із рабства, чи ізза того, що схлібляючий „хоче тим способом запевнити собі, щоби переможець його не проковтнув“. (ст. 209).
Характер переможця був по всі часи однаковий. Він „хоче робити вашу історію. Іще ніколи не виявив переможець нахилу або охоти, осудити справедливо побіджених. Чим більше він їх зневажає, тим справедливіщим являється він у своїх очах. Хтож то може знати, кілько великодушних чинів, кілько знаменитих уряджень, кілько шляхотних звичаїв попало тільки тому в забуття, що нащадки найшлися в ярмі, а переможець відповідно своїм намірам без ніякого стротиву складав звідомлення про них“ (ст. 22(нерозбірливий текст) і слід.). Крім того судячи із поведення Римлян супроти побіджених народів, приходить Фіхте до того висновку, що переможець „уважає опір ставлений йому злочинною ребелією повстанням проти божих і людських законів, і думає, що його оружя не може нічого иншого
