Від довшого часу говориться і пишеться у всіх народів дуже багато про національне виховання. Головною метою заходів і змагань у тім напрямі є, щоби нарід заховав як найсильніще і найпевніще свою національну окремішність. Важною річю являється при тім розвинути всесторонно всі позитивні сторони національного характеру, а добре поведена національна індивідуальність має вложити все, що є в ній найгарніщого у загально людську культуру. В першій і головній мірі одначе розходиться, щоби свій національний тип виходив усюди в повній, гармонійно завершеній чистоті.
Легко це сказати. Та коли прийдеться здійснити цю думку, стрічаємо на кождому кроці великі перешкоди. Відноситься це головно до тих народів, які мусять зводити боротьбу о своє признання і признання їм права самоозначення. Ще трудніще представляється справа, коли той нарід має поза собою вікову історію неволі з повною затратою свідомости власного політичного незалежного істновання. В такім положенню находиться як раз український нарід.
