пекучих питань, живе повним життям. Такий Шевченко не може пропасти, не може загинути, він мусить бути живий, мусить животворно впливати на громаду, на народ, на його змагання, на його боротьбу на життєвім шляху. Таким чином розвязується перед нами одна велика загадка, а саме, що культ Шевченка зростає безнастанно, що він відкрив найбільшу тайну поетичної творчости, а саме безконечність, яка є характеристичною для всякої правдивої поезії. Не дивниця, — що творці нової соціяльної реліґії ставлять Шевченка в ряди своїх пророків, що мають надати печать святости їхнім замислам. Не дивниця, що клясики і ґенії инших народів мимо безперечної і безсумнівної величини їхнього таланту, не мають такої животворної сили для дальших поколінь, а Шевченко вічно свіжий, вічно новий. Читаючи його, за кождим разом розкриваються нові багацтва, нові цінности. Бо він поет вічного життя. З його думок, слів і поглядів, розкинених по всіх творах, можна зложити велику фільософічну систему нового „віталізму“, себто якоїсь сили, що бурхає безнастанно животворним огнем і мусить кликати до життя всіх живих і мертвих, на Україні і не на Україні сущих, а навіть ненарожденних іще земляків.
З творів Шевченка можна побудувати і створити реліґію життєвого радісного чину, де він з повним правом може про себе сказати:
„Жив Бог! жива душа моя!
Брати, я смерти не боюся!“
