може бути мови про правдиве життя на землі. Він ураз з творцями Кирило-Методіївського Брацтва шукав в історії України цих моментів, де Україна була в активній боротьбі за волю. І видвигав це у своїх творах як „найсвятіщу і найславніщу війну за свободу“. Для нього було ясне одно, що „Україна знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі; і хоч з української крови були ті вирідки, одначе не псували своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали Українцями, а істий Українець, хочби він був простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і памятувати одного Бога — Ісуса Христа, Царя і Пана над небом і землею“. Так думав автор „Книг битія українського народу“ М. Костомарів, так чули й думали враз з ним і инші члени Товариства, з тою думкою жив і ділав Т. Шевченко. В змаганнях в боротьбі за волю не було йому одпочинку:
„І поки ви дознаєтесь,
Що ще єсть країна
Неполита слізьми, кровю,
То я одпочину“.
Доки не буде волі й свободи, так довго догматами й славою всіх катів людства будуть
„кров, пожари,
Всі зла на світі, войни, чвари,
Пекельних мук безкраїй ряд“,
