тільки тоді зрозуміємо ціну добутому знанню. Накинене з гори знання, непережите й нелередумане останеться на верху і спливе при першій ліпшій нагоді, а людина впаде жертвою глитаїв, жертвою відносин, піде на осліп на заріз, як те ягня. „Овеча натура“ людини — полишиться такою, як була, а з овечою натурою — в нерозривнім звязку овеча доля.
Враз з підйомом культурного рівня, випрацьованого із нутра людини — створимо швидко матеріяльну підставу нашого істнування. Кождий порозуміє тоді, що його доля — це доля загалу, а доля загалу — це його доля і отсе почуття відповідальности за цілість народнього життя в кождій одиниці українського народу — це найближча мета наших змагань, це перше завдання в нашій народній роботі.
Великий досвід і скарб поза нами і перед нами. Це недавнє минуле й теперішнє нове. Воно повинно і мусить створити в нас сильне, непереможне переконання, що наш упадок є нашим власним ділом і нашою власностю, до якої ніхто не має права. В нім пережили ми траґіку цього, що ми людьми. Побіда віднесена над нами — це не побіда чогось ліпшого від нас; це ми самі себе побідили і здобули один важний досвід, що дальша наша доля від нікого незалежить, а тільки від нас самих. Наш упадок — це суд, довершений нами на собі самих. А таким чином цей упадок перемінюється у велику побіду, і від нас тільки залежить, чи ми її маємо втратити, чи задержати як завдаток недалекої будучности.
