Рік 1914-тий назвали ми Шевченковим роком. Широко закроєна програма свята століття уродин поета обіймала всі простори, заселені українським народом. В тім саме році мали вони зєдинитися духово, навязати між собою тісніщі звязки, випереджаючи таким робом майбутню сподівану, а так гаряче бажану усіма сполуку всіх українських земель в одно нерозривне тіло, в один державний орґанізм. Одначе програми свята не вичерпано, бо наступили події, що змінили цілий вигляд не тільки Европи, але й усього світа, й стали цьому на перешкоді. Але перешкода тільки позірна. Переглядаючи спокійно події минулих кількох літ, осуджуючи з глибшого становища ці начеб „незримії скрижалі“, побачимо, що незриме перо, яке їх записувало, мусить зарахувати їх в користь українського народу, а саме на річ цеї майбутньої — сподіваної злуки всіх українських земель. А в цих подіях найважніща й для нас великого значіння річ, що український народ не був і не є тільки пасивним свідком того, що довкруги нього діється; він кинувся з цілою жадобою діяльного чину у вир подій і зазначує своїми терпіннями, своєю кровю, своїми могилами, жертвами, своїми найкращими одиницями гаряче бажання „не валятися гнилою колодою на світі“, але „кинути слід“, великий
