слід свойого істнування; він знає, що йому прийдеться відограти значну ролю в упорядкуванню власних умов життя, і готовиться усею своєю істотою до цеї ролі.
Та світ такий, який він є, світ неситий, в якому ті, що здобули більшу силу, вплив і значіння, нерадо бачать тих, що домагаються і для себе права на істнування, не допускає дотеперішних німих рабів, невольників-людей до слова. Він питає у них лєгітимації, виказки, а сам виставляє свої історичні і всякі инші права й привілеї говорити за тих, що їх закував, що хотів би зробити з них тягло у своїх бистроїздних поїздах. І хоча ми вже самим хотінням жити — звільнені від такої виказки, а проте шукаємо за нею, щоби збільшити власну певність у великому ділі, щоб і всіх невірних, які є ще в народі, переконати у святости, величі і повноправности великого діла, й щоби неситому світови до очей показати, що ми маємо повне право „в світі жить“ і що ми готові „за цю правду стать, за правду згинуть“.
Мимовільно в цім місці нагадуються нам слова Томаса Карлєйля, який каже: „По правді, це велика річ для народу, коли він дістане живу мову, коли видасть із себе людину, котра може висловити в мельодіях те, що чує душа народу!“ А прикладаючи до України його дальші слова, які він відносив до Італії, скажемо за ним: „Так, Україна, ця убога Україна лежить тепер розшматована, роздерта; в протоколах і трактатах не істнує вона яко одиниця, а все таки благородна Україна є в дійсности одно:
