Україна видала свого Шевченка, Україна може говорити“. Ці слова згоджуються вповні із цим, що сказав про Шевченка один російський учений: „Колиб українська література не мала жадного иншого представника, як тільки Шевченка, то вже тоді мала би повне право на своє самостійне істнування“.
Ми можемо пійти з повним правом далі і сказати в імени всіх членів українського народу і тут над Дністром і там над Дніпром і за Карпатами і над берегами Чорного Моря і на волинський тихій стороні, і на Кубані, і на далекій Сибірі, і у вільній землі Вашінґтона і в бразилійських пралісах: „Так! цей Шевченко — він наш; ми його породили, ми говоримо й думаємо через нього; ми є та сама кров, та сама кість, той сам рід. В нім всі наші бажання і змагання, і як один, нероздільний Шевченко, так одна нероздільна велика українська родина“. Маючи Шевченка біля себе, ми були свідомі того, що:
„лежить попіл на розпуттю,
А в попелі тліє
Огню іскра великого,
Тліє, не вгасає,
Підпалу жде, як той местник
Часу дожидає“.
На сторожі невгасаючої іскри великого огню поставив Шевченко своє слово, свої діла, свої думи, рожевії квіти. Велике лихо було йому із цими власними дітьми — думами. Нераз приходило йому до
