голови заховати їх в серці, ці свої „доглядані, смілі, викохані діти“. Але внутрішній голос з дна поетової душі кликав до нього:
„Ой не ховай, брате! розсип їх, розкидуй!
Зійдуть і ростимуть і у люде вийдуть“.
У відвазі розсипати й розкинути свої думи — ціла велич Шевченка. А безмежна віра, що вони зійдуть, ростимуть і у люде вийдуть — підстава нашого обновлення, наших змагань, наших сподівань. Шевченко через те єсть поет кождого покоління і того, що минуло, і того, що живе, і того, що ще „ненарожденне“, як це він прекрасно сказав у написові до свого „Посланія“. Не дивниця також, що в Шевченкови яко духовій власности цілого народа, а тим самим і кождого поодинокого Українця, шукає всякий потвердження своїх замислів і освячення засобів у життєвій боротьбі. Не даром переглядаючи все те що досі написано про Шевченка, найдемо багато такого, що прямо противне духови, в якому зростав Шевченко, духови, який хотів бачити Шевченко у своїх земляків. На це вказав вже свойого часу Драгоманів, уважаючи це великою хибою у вияснюванню слів, поглядів і переконань Шевченка. Драгоманів хотів наче боронити його, бо не хотів допустити до того, аби Шевченко став власностю тільки одної парафії, одного сторонництва, або одного гуртка людей, які присвоювали би собі право говорити від імени Шевченка. Та не тільки в тім сила