Люди пють цїлком спокійно свое пиво, аж тут приходить пан Геншель, та зачинає сварню, як би він був тут паном у хатї.
Пст, пст, вже гаразд.
Геншель, що стало ся вам?
Пане Зібенгар, не моя тут вина. Я не винуватий, що воно склало ся так. Можете собі думати, що хочете. Я не винуватий, пане Зібенгар.
Але-ж Геншель, що-ж ви думаєте, про мене, я знаю вас як спокійного чоловіка.
Я був тут іще за вашого батька, а хочьби воно виглядало так і десять тисяч разів, то таки не моя се буде вина, коли воно так станеть ся. Сам не знаю в чім я провинив ся. Я не був нїколи скорий до сварнї. Але тепер якось воно так стало ся. Вони драпають та кусають мене усї нараз. Сей чоловік виговорював ріжні річи на мою жінку, він мусить їх доказати, інакше милий Боже!
Ах, лишіть се, най собі говорять.
Докази! Докази! Інакше милий Боже!
