Цю сторінку схвалено
Я хотїв лише засьвітити собі сьвічку. — В моїм бюрі нїхто не перешкодить нам. — Що-ж чувати панї Геншелева? Смакував росіл?
ГЕНШЛЕВА.
Ну, най мінї хто таке скаже! Я й забула про нього!
ЗІБЕНГАР.
Чи-ж се може бути?
ГАННА
відкриває горня з росолом.
А що-ж!… Ось стоїть!
ГЕНШЕЛЬ.
Така то моя жінка! І вона хотїла би виздоровіти! І їсти вам забуває і пити.
ЗІБЕНГАР.
Чути сильний подув вітру.
Скажіть-но ви мінї, як ви гадаєте?… Моя жінка поїхала до Вальденбурґа. Буря, бачить ся кріпшає раз-у-раз. Я побоюю ся. Ну, що?…
ГЕНШЕЛЬ.
Е, відси то воно страшнїйше видаєть ся як є справдї.
ЗІБЕНГАР.
Ну, ну, лише не треба жартувати! Ви чули, як забренїло? То вітер вивалив мінї вже одно з тих великих вікон, знаєте, там в їдальнї. Але-ж се страшна буря.
ГЕНШЕЛЬ.
Ой, люди, люди!
