Сторінка:Гауптман Ґергарт. Візник Геншель. 1899.pdf/30

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

є так зле зі мною. Вас хиба я знаю… Не знаю, чи мінї снило ся чи що?

ЗІБЕНГАР.

Може бути, може бути. Як-же тепер чуєте ся…

ГЕНШЛЕВА.

Ну так, се ви Зібенгар?

ЗІБЕНГАР.

А ви думали мабуть, що се ваш чоловік?

ГЕНШЛЕВА.

Не знаю — не можу сього — — справдї — не можу сказати. — Так мінї було… — —

ЗІБЕНГАР.

Ви лежите дуже невигідно. Поправлю вам подушку. Приходить іще лїкар точно?

ГЕНШЛЕВА
зі сльозами у очах.

Не знаю: лишають мене саму, як пса. Нї, нї, ви є Зібенгар, — я знаю. Слухайте! Я вам щось скажу, ви були все такі добрі для мене! Ви маєте добре серце. Коли навіть часом нахмарите лице. Вам се можу сказати: Я бою ся! Мінї все таки здаєть ся, що се тріває за довго.

ЗІБЕНГАР.

Що тріває за довго?

ГЕНШЛЕВА
вибухає плачем.

Я жию за довго! — — —

Але що що буде з Ґустою!