Люди ви, люди! Маєте знов те саме. А я був би присяг на всьо у сьвітї! — але не лише я, не лише я сам; всї ми там в Квальсдорфі могли були присягати, що ви є ненькою тої дївчинки.
Так, так, я знаю вже, хто се так вішає пси на мене. Я могла би назвати їх всїх по імени! Хотїли би мене зробити фльондрою. Але як вони попадуть у мої руки, я порахую ся із ними, най затямлять собі.
Так се справдї погана річ! Бо справа так стоїть молодице: Старий, батько — будете, бачить ся, знати! Що-ж робити? нїколи не є тверезий. Пє лише, пє без кінця-міри. Перед двома роками, заки померла мати, міг лишати дївчину дома. Тепер не можна, хата порожна. Ну, і він волочить ся із нею по всїх гостинницях, по всїх дїрах, від нори до нори. Пес змилував би ся, як би дивив ся на се.
Що-ж я винна у сьому, що він пє?
Але-ж нїщо… Боже борони! Старого нїхто не в силї би спинити. Тут йде лише о дївчину, її мусить кождий жалувати. Як хто не відбере її від нього і не дасть на вихованє добрим людям, то вона не пожиє анї десять недїль.