Сторінка:Генрік Понтоппідан. Із хат. 1899.pdf/10

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Називали його між собою »райом»; де-хто мав справдї таку гадку, що якась особливша божа ласка лежить на сїй землї…

Але мешканцї сїєї загороди не знали нїщо про те.

Перед восьмома роками приїхали сюда з того боку заливу з двома червоно помальованими скринями, та подружнїм ліжком. І все стояли осторонь від околичнїх мешканцїв. Від сьвіту до вечера працювали без настанку: то пасли у полї білого коня з довгою гривою, то робили щось у городї рискалем або лопатою. І нїколи не мішали ся у справу сусїдів, хочби вони давали навіть самі до сього нагоду.

У церкві, де можна було їх здибати тричі у рік, в часї великих празників, сїдали разом у останній лавцї, тримали ся за руки задивлені у сьвященика. Коли дяк кінчив »Отче наш!« вставали у мовчаню та були вже далеко, коли решта людий зближала ся до дверий церки.

Його постать була дрібна, похилена, спрацьована, зі сильно висшим правим раменем та цїлим троха скривленим боком, звичайно як у людий, що бідують гірко цїле житє. Вираз його великих, мрачних, добродушних очий говорив про слабий розум; справдї коли лише треба було полагодити якусь важну справу, жінка мусїла рішати.

Вона була висока, здорова мужичка з роду, що вже майже вимирає. Що правда біда та численні терпіня в молодім віцї вижолобили її лиця, житє вляло у її зір розвагу; цїла однак