Сторінка:Генрік Понтоппідан. Із хат. 1899.pdf/13

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

вала се у суботу на торзї у найблищім місточку, аби побільшити вагу червоного, на дротах зробленого мішка, що лежав захований у сїннику та який випорожнювано до дна кождої днини виплати.

Так жили шість лїт бездїтні.

На сьомому роцї прийшла на сьвіт донька та принесла собі імя Евлялїї.

Другого року здавало ся Ганнї, що є знова у иньшім станї. Але по якомусь часї показало ся, що ошибла ся.

Сесе відкритє, що давнїйше було би для неї пільгою, тепер зажурило її. Коли доробили ся вже чогось, бажали собі гуртка дїтий, що радували би ся враз із ними їхнїм щастєм. Тож сесе відкритє було би її гірко зажурило, коли би не иньший, важний випадок, що проключив ся у тім самім часї та станув на першім плянї.

Прийшла як раз остання виплата.

Щаслива хвилина, про яку так довго мріяли, на яку так гірко працювали — надїйшла.

З чутєм на причуд сьвяточнїм вижидали тої днини. Здавало ся, немов би годї було їм повірити, що була справдї так близько. Ніч перед сим не могли спати зі зворушеня та вже у другій годинї досьвіта встав Семен і загорнув ся у сьвяточню одїж до міста. Ганна вештала ся з червоними очима, помагала йому одягати ся, та коли із поза верхівя побачила у останнє його сурдут, в якого великій внутрішній кишенї лежало двістї добре зашитих корон, по-