ла би за нього на торзї у містї. На грудьох припняла собі сьвіжу зірвану рожу.
Від часу до часу дивили ся на себе і усьміхали ся. Очі Ганни були все вохкі, а Семен улекшив де-коли свойому переповненому серцю словами, у яких крила ся глубока гадка.
— Но, но — і от сидимо собі, Ганно.
Пізнїйше однак взяла верх їхня радість, і вони сьміяли ся раз-у-раз свобіднїйше. Нарештї почала Ганна в нападї шаленої пустоти кидати лупинами аґресту на Семена. Зразу сидїв та слухав сього спокійно, але небавом почав її у відповідь колоти легонько кіньцем цибуха від люльки у бік і ласкотати під пахами. Ударила його по руцї та сьміяла ся добродушно. Нараз він зловив її за оба ліктї та хотїв перевернути взад. Боронила ся кріпко, копаючи черевиками.
Се бавило їх. На такі жарти немали досї вільної хвилї. А коли сонце зайшло цїлком, вони пішли до хати та цїлували ся так горячо і довго, якби вернули ся їм щасливі молодї лїта.
Одним з численних їхнїх рішень було те, що лежатимуть у ліжку цїлу годину довше як досї. Зразу бурила ся їм дуже кров, але зрештою не завели великої зміни у свойому буденньому житю.
Справили собі червоно помальовану шафу на одїж, Семен дістав новий капелюх, до якого зітхав вже давно. Помащену глиною землю у хатї вкрили долївкою з дощок, а замісь звичайної бульби їли тепер частїйше росіл, горох
