менови здавало ся, немов би то ударив його хто обухом по голові.
Підійшов крок наперед, зловив сильно за поручє крісла, запер в собі дух і наслухував. З вулицї долїтав до нього голос кроків прохожих, стукіт возів та голосне накликованє перекупнїв. Але тут було цїлком тихо. Заледво лише почув деколи шелест знарядів.
Його ноги заважили в дивний спосіб. Зимний, прикрий піт виступив на чоло. Нарештї кімната з образами, книжками, килимами та вікнами почала крутити ся докола нього, а коли здавало ся йому, що чує легкий, придавлений крик, мусїв сїсти, бо не міг утримати ся на ногах.
Нарештї появив ся лїкар.
На око не зважаючи на Семена, що підвів ся швидко, перейшов коло нього, аби обмити собі руки за заслоною в родї кімнати. Але коли обтирав ся ручником і ходив сюда та туда, стріляв на нього від часу до часу бистрим зором із під густих бров.
Вкінцї війшла і Ганна.
А тодї не потребівув уже нїяких пояснень. Була блїда як труп, її зуби кламцали, минала його погляд.
Семен поступив ся непевним кроком наперед, з руками встромленими у спідню кишеню.
— Кілько?… — простогнав.
— Вісїм корон — відповів професор від рам вікна голосом, у якім годї було пізнати
