навіть відпочивати; сидїла довго по ночах, переглядала одїж Семена і Евлялїї, латала білє, направляла також і свої річи; всьо те складала штука по штуцї у паки та скринї, аби лежало в ладї і аби кождий найшов своє, як її не стане.
Тимчасом всьо йшло так, як професор приповів. Крім звичайних болїв здавало ся Ганнї, що лежить в ній важка груда олова і росте з кождою дниною. Її черево напухло, колїна ослабли.
Нїколи однак не вийшло із її уст наріканє. Коли освоїла ся з думкою, що мусить умерти, погодила ся зі сим, як зі всїм, чого не можна змінити.
Раз лише, одної соняшної весняної днини, коли обходила голод і обзирала пупянки та раннїшні гони, яких розцьвітом не буде вже тїшити ся, великі її очі заплили сльозами, але не плакала.
Під кінець почали її опускати сили на причуд швидко. Зігнула ся, як старовинка, її лице запало ся, а ноги мала такі грубі, слабі, що ледви сувала ними і то лише як підпирала ся. Але до останка давала лад всьому в кухнї та хатї як давнїйше, бо не хотїла допустити чужої помочі, доки була іще дома.
Нарештї одного маєвого вечера упала тяжко на крїсло в хатї, притисла бік рукою і сказала:
— Ну, Семене, тепер думаю, що вже.
Небаром потім схопив ся Семен від стола і вийшов приладити всьо до виїзду слїдуючого ранка.
