Дорога, що веде з Лїллєлюнду на захід вєть ся зразу чверть милї низькою і веселою околицею по рідко розсїяних загородах і зелених нивах. Відси підносить ся стрімко і є прикра, скалиста і неурожайна, а на її кінцї, на найвищим шпилю стоїть осторонь стара, мурована церков з кладовищем.
Кладовище лежить на голім шпилю, де гнїздять ся лише лиси і жайворонки висьпівують свої щоденні ранїшні та вечірні піснї чистим і нїжним голосом, що звенить у тихі днї далеко по низинї, та з яким зливаєть ся сильнїйший, металїчний голос, коли лише хтось з мешканцїв Лїллєлюнду стремить останньою, повілною дорогою через тїснину до своїх батьків. Сильний се голос (за 4 марки і 8 шилїнґів) для селян та проміжних ремісників, слабший для слуг і безземельних мешканцїв… не кажу вже нїщо про нуждарів, що пересувають ся тихцем до вічности. Їм не грає иньша музика, як »Амінь« пан-отця і глухий лоскіт грудок землї, що падуть на труну.
Само кладовище є голе та немиле, виставлене на вітри, що гуляють тут свобідно між гробами, але докола узгіря розлягаєть ся зелена долина і море, зливаючи ся разом, а на заходї,
