ся, кілько чесне її серце терпіло у сїм нужденнім потуряню!
Тепер виднїли глубокі слїди тільколїтнїх терпінь і недостач на довгім, нерухомім, як маска лицї… на темних, знищених руках і в дивно мертвім поглядї.
Чотири роки минули від того зимового ранка, коли привезено їй мертве тїло чоловіка. Була вже без чутя, без сил, а коли пізнїйше часом потонула думками в минулім, виринав лише один образ, одна лише згадка могла порушити сильнїйше її серце, викликати сльозу в оцї, серед загального почутя болю.
Була се згадка темного, мрачного падолистового вечера з перед двайцятьох років, коли її чоловік дістав у перше нападу делїриюм і коли принесло його чотирох людий до дому, до сеї хати повної жалю. Лежала у ній в кутику серед соломи і лахів мала, дрібна трилїтня дївчинка з великими, блискучими очима і дихала тяжко. В ночі, коли мати і кількох сусїдів вештали ся коло пяного, померла небога тихо, нїхто не знав добре коли — навіть нїхто не запримітив сього серед загальної метушнї. Досьвіта забрано її з хати, аби не заваджала… та нїхто не думав більше про неї. Лише коли минув найгірший шал чоловіка, усьвідомила собі всьо бідна мати. Але навіть тодї — і богато, богато років опісля — так рвала її нужда і сором, що не мала і хвилинки часу пригадати собі втрату і оплакати її.
