Йшов дорогою розмавляючи сам із собою та не бачив анї мами, анї доньки, аж доки не станув зараз коло них. Тодї спинив ся, крикнув із здивованя і перехилив ся з усьміхом на своїм костурі спираючи ся на нього обома руками та загрібаючи його глубоко в пісок.
— Ей, до лиха!… Що я здибав вас тут, Елисавето!
Жінка глянула на нього мимохіть, боком, але зараз вернула до давньої постави — з лицем опертим на долонї дивила ся далї в долину.
— Ая — відповіла коротко.
— Є, що нового?… — дивив ся на неї цїкаво малими своїми, темними очима, що так і слїдили її. — Бачить ся нїщо не приключило ся вам, що?…
— Нї.
— Нїхто з ваших, нїхто з ваших не умер?
— Нї.
— Або з родини?
— Нї.
— Ну, то гаразд. Але… гм, гм! Але, здаєть ся, віджила стара любов, Елисавето?
Жінка не відповідала зразу нїщо, але тепер глянула на нього і троха збентежена почала гладити чорні торочки шаля, що лежав на колїнах і сказала:
— Ах, се також бесїда. — По хвилинї докинула: Нинї є похорони малої дївчинки від нас.
— Ах! так, то що иньшого. То, бачить ся, ховати муть малу Андрія Єнзена?
