Сторінка:Генрік Понтоппідан. Із хат. 1899.pdf/49

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

а по хвилинї, коли глянула на кучері сухого, темного, рудого волося, здавало ся їй, що виринув перед нею нараз живий образ дитини і кілька грубих сльоз покотило ся по її зморщенім лицї.

Заходячи ся від плачу, клякла при гробі і почала збирати обережно кусник по куснику кости дитини у фартух.

Коли скінчила, похилила ся над нею налякана Льотка, і поспитала шепотом.

— Мамо, чи се сестричка Ганна Метта?

Але у сїй самій хвилинї заскрипіли завіси цминтарних воріт; звонариха Ганна влетїла з чотирма селянами з кошілем їди і фляшками пива. Всї вони були червоні та задихані.

— Мусите забрати ся відси!… йдуть!… — крикнув один з тих, що іно прийшли, до грабарів, коли звонариха отвирала тимчасом звіницю, де всї щезли… За хвилю загудїли далеко по долинї перші звуки глубоких, металїчних звонів похоронних (за чотири марки і вісїм шилїнґів).

З долини йшов справдї похорон через село, пристроєне хоругвами, крок за кроком, віз за возом; на передї сама труна, прибрана цьвітами на новопомальованім возї на ресорах, далї карита пароха і решта. В сьвяточно сумнім походї сунув ся похорон поволи поміж веселими полями, де здивовані корови та вівцї визїплювали очі на се чудо. Всї жінки у чорних очіпках, з вінцями у руках, мущини, з виїмкою пан-отця, з папіросками в устах, які закурили собі зараз по добрім снїданю.