Минула майже година, заки всї дійшли до церкви.
Тимчасом Елисавета випорпала у віддаленім кутику під цминтарним муром троха землї із під трави та із сльозами у очах заховала там кожду малу кісточку Ганни Метті. Прикрила землею, а Льотка положила вінець.
Ледви що скінчили вони, похід станув у брамі… Чудовий се був похід!
Низький, живий паламар скакав як сорока, шептав щось безвпинно до пароха, крутив ся з повним виразу співчутєм коло батька і плачучої матери, та завів нарештї псальми з такою силою і чутєм, як би йому хто платив за се — що було зрештою і правдою. Пан-отець говорив означену годину в церкві, а коли кидав на труну землю, промавляв до зібраних »тихою молитвою«. При сїм звони висилали з такою силою голос до неба, якби хотїли пригадати самому Богу, що він отсе-ж дитину Андрія Єнзена покликав до свойого царства.
А нище — по цминтарній дорозї йшла Елисавета та вслухувала ся у сесї звони.
Було їй так легко на серцї… як тому, хто сплатить старий довг; на її лиці яснїла радість, що все таки малий промінь божого благословенства упав на її бідну Ганну Метті.
