Сторінка:Генрік Понтоппідан. Із хат. 1899.pdf/72

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Мешкала тут вдовиця Олена Петриха, яка зложила собі враз із своїм чоловіком Петром Андерсом при пильности і ощадности тілько, що могла жити тепер без підмоги громади і тому уходила за щось лїпшого, як більша частина вдовиць по господарях, з якими не дуже навіть приставала.

Була се висока, худа, похилена троха постать із запалими грудьми, звичайними у старших жінок і великим, вистаючим і твердим як камінь черевом. Мала, сивоволоса голова спочивала троха криво на вузьких зігнених раменах — якби для загальної гармонїї говорила немилим, плаксивим голосом і стріляла як квока своїми малими, червоно обведеними, троха цїкавими очима, що щезали цїлком у віях.

Невідлучною її товаришкою була довга, чорна панчоха, якої не випускала із рук, хиба коли їла, або спала. Могла стояти непорушно пів дня в дверех і перебирати механїчно пальцями, коли тимчасом її зір бігав уважно по цїлім селї, чи не відчинюють ся де двері, або чи не курить ся де з комина.

Мала лише одну дитину, хлопця Івана з ясним волосєм, років коло двайцятьох, стрункого і гожого.

Між парубками був він майже найкрасивійший, а коли стояв у недїлю між иньшими на гостинцї, в блищачих чоботах, плюшевім кашкетї, з довгою люлькою, такий вимитий і вистроєний, як сьвітлиця матері — ставала Оле-