довго здавлюване сапанє, що як вихор в повітрю, оповіщувало бурю… Слухав мовчки.
— Гарні річи плетуть про тебе по селї — почала по хвилї плаксивим голосом і обтерла фартушком очі.
Іван не відповів нїщо і почав свистати.
— Гарно ведеш ся! На се було іще доволї часу!…
Іван мовчав як заклятий і дивив ся крізь вікно на рожеві хмарки на небі.
— Як би се була іще якась прилична, чесна дївчина, яку люди мали би за людину… але такий лах… не має навіть сорочки на тїлї… так, так, се-ж всї знають… Хто гадав би се, що ти забудеш ся з такою… Ото, що маю з того, що не жалувала тобі нїчого. Що-ж ти гадаєш собі? Пан-отець каже, бо вже дізнав ся про те… він, що був все такий добрий і вирозумілий для тебе, каже, що люди признають тебе дурним. І аби з такою лайдачкою, донькою старого пяницї!… се-ж не тайна.
Говорила так досить довго і колотила раз-у-раз швидше в сьпіваючій ринцї, що немов супроводила своїм нїжним голосом її плачливі жалї…
Нараз відвернула до нього голову і сказала змішаним голосом:
— Чи знаєш рішучо, що ти одинокий?
— Розумієть ся — відповів Іван і розсьміяв ся бундючно.
— Так? Хто там знає? — забурмотїла нїби до себе, а по хвилї замітила: — Здаєть ся мінї,
