Сторінка:Генрік Понтоппідан. Із хат. 1899.pdf/80

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Годину вже ждала, коли почула кроки, вибігла против нього.

Пішли мовчки в поля, де небо без зьвізд і сьвіжо з'орані поля вкривали всьо кругом тїнию.

Коли Іван замітив, що Трина простягає до нього руку, встромив обі свої руки в кишенї і відвернув ся, а коли вже були так далеко, що нїхто не міг почути їх, обернув ся нараз до неї і поспитав прямо, що мала з Павлом?

Трина зблїдла в першій хвилї. Досї не говорила про те з нїким. Поволи почала спокійно і широко розказувати всьо, описувати точно, як що відбуло ся — не затаїла анї одної подробицї, яка лише переховала ся у її памяти.

Коли скінчила свій рахунок сумлїня, глянув Іван у лїс і засвистав, протягаючи голос.

— Ноо! так, моя дївко… Ми знаємо ся?…

— Чи може гадаєш, що брешу? — сказала дивлячи ся налякана на нього.

— Здаєть ся тобі, що я вчера прийшов на сьвіт — відповів, а побідна усьмішка грала ся на його устах. — Милиш ся, моя дорога. Сим разом ти перечислила ся.

Коли зближили ся до вузької стежочки, що вела через з'орані поля до села, відвернув ся і сказав:

— Бувай здорова, моя мила, дякую за свою пайку — і відійшов, посвистуючи весело.

Трина кликала його, але він не слухав і небаром щез у пітьмі.