Неспокійна, не знаючи, що се значить, стояла на дорозї, а весела його пісня розпливала ся в нічній тишинї.
Минуло так кілька днїв, даром вижидала його що вечера на звичайнім місци.
Аж ось дізнала ся від дївчини, з якою служила у війта, що Іван почав ходити що середи до пан-отця на науку; сходили ся там численно мужики із жінками і дїтьми… Вона занепокоїла ся страшно.
Коли не показав ся і слїдуючої недїлї, не могла ждати довше в непевности і рішила ся відшукати його. Як лише змеркло ся, накинула хустину на голову, розглянула ся по селї і причаїла ся за корчом при дорозї, що вела до війтової загороди.
Коло півночи почула його свист, що лунав по селї, а по хвилинї дали ся чути його кроки по замерзлій дорозї.
Схопила ся, а коли переходив коло неї, закликала його тихо.
— Хто то? — поспитав наляканий і почав розглядати ся докола. — Се ти? Що робиш тут до чорта?
Підійшла до нього блище і дивила ся лагідно.
— Чому ти не був у мене так давно, Іване? — поспитала і хотїла взяти його за руку. — Я ждала на тебе цїлий тиждень що вечера. Ти був хорий?
Замісь відповіди, трутив її Іван сильно.
— Відчепи ся! — сказав і хотїв йти далї.
