фірти, збудити всїх і взяти їх за сьвідків сеї зради, але відвернула ся, закриваючи руками лице і відійшла серед сльоз.
Довго ходила, обезсилена з розпуки, сюда та туда по поли. Вітер дув у її розвіяне волосє і поривав відорвані її жалї та сльози і розвівав їх по темній, мовчаливій долинї і понурім заливі, в якім відбивали ся важкі, роздерті хмари. Зловила зубами ріг темної, вовняної хустини і коли лише мала на ново заридати, гризла його, аби всилувати себе до спокою.
Але не могла запанувати над своїми зворушеними чутями, коли нагадала собі всьо. Не сподївала ся, що Іван звінчаєть ся з нею зараз, — обоє ще до сього за молоді, була однак певна, що заручать ся, а коли і його мати полюбить її, прийме її колись ураз із дитиною.
Думками бачила себе часто в теплій, малій кімнатцї Олени із жовтими заслонами і образами на стїнах — уявляла собі, що лежить з дитинкою на руцї у однім із тих великих ліжок із заслонами з перкалю у цьвіти — вилежуєть ся у білих, теплих перинах, коли Іван сидїти ме на краю ліжка і тримати ме її за руку… та її серце било ся із щастя.
А тепер хоче покинути її, каже їй терпіти і мучити ся в домі матері, бруднім і нужденнім, між дїтьми сестри. Та коби лише се! Хоче лишити її цїлком на поталу розпуцї — може навіть старати меть ся спекати ся усїх обовязків, посуджуючи її о кількох любовників.
