зносив сьвітла. На ногах мав черевики і шиті вовняні паньчохи, що мало що прикривали його голі ноги. Голова дитини не була також вкрита; між тонким, кучерявим, червоножовтим волосєм видно було грубу верству солодкого струпа, що покривав цїлу передню частину черепа.
— Ну, так — сказала нарештї і почала сьміяти ся щиро. — Зробив ся з неї страх, з тої старої!… А се потїшне!… Я думала, що всеж таки пізнаєте стару Елисавету… Але вона не хора… Вона така здорова, як всї, лише має вісїмдесять чотири роки, в тім цїла річ і вже вісїм років не встає.
— Вже вісїм років?!
— Так, мій Боже… То вона питала ся, чи се я? а то старе чупідрало! — засьміяла ся. — Зробило ся з неї справжнє чупідрало. А не питала ся, чи се не Пан Біг? Нї? Бо вона тому лише лежить і жде на Нього — каже, — а їй вже не належить ся більше нїщо, як лише, аби її Пан Біг забрав до себе. Жду на Пана Бога, каже, Він тямить про мене, каже, а коли почує, що хтось йде дорогою, зараз думає, що се Він. Дай мінї тепер книжку до ліжка, бо йде Пан Біг, каже… У неї то не всї дома, розумієть ся! І коли так лежить і роздумує, приходять їй на голову ріжні гадки.
— І все так цїлком сама лежить? Нїхто не дозирає її?
— Дозирати? Я-ж дозираю її. То я, Катерина, про яку вона питала ся — говорила далї жінка, що тепер лише розпустила язик, не зводи-
