ла однак анї на хвилинку очий з подорожного і слїдила кождих його рух. — Мешкаю там і зазираю, коли трафить ся, даю їй їсти, тримаю коло неї який такий лад, ріжно та… Була се зрештою дуже погана жінка, розказують старі, що тямлять її. Вона переганяла ся раз із кіньми.
— Із кіньми?
— Так, як мінї Бог милий! Дивне то лише подумати, але се сьвята правда. І дїти мала також і більше навіть, як хотїла, але де вони? десь у сьвітї… Ну, ти!… годувати то такого драба!… — Сї останні слова відносили ся до хлопця, що знетерпеливив ся за час сеї довгої бесїди і лихий сїпав маму за кафтан, аби дібрати ся до грудий. Тріпнула його по руцї і говорила далї звернена до чужинця.
— Як маєте охоту, можете увійти, поговорити з нею, вона не є іще цїлком так до нїчого, хоч така стара, знає чи-одно, коли вернеть ся їй память, а особливо, коли дістане троха кави, то буде вам розказувати таке, що можна заплакати ся на смерть. Цить! Чуєте, як вона кламцає щоками… Не скажу, аби так всї були у неї дома, нї! Бо-ж то як раз на сьвятого Івана буде їй вісїмдесять чотири роки.
Увійшли до хати, де застали старовинку, що сидїла на ліжку, з диким поглядом, встромленим у двері, з опущеною долїшньою щокою.
— Ну, щож знов вирабляєте Елисавето?! Не маєте чого лякати ся, се лише подорожний, що заблукав ся. Хотїв заглянути до вас, ви-ж позволите?
