за дзвінок і дуже остро зирнувши на нього з боку, просила його віддалити ся. Півголосом, немов би він не варт був того, щоб говорити до нього, вона заявила муркочучи під носом, що у неї нема охоти заходити з ним у жарти про таку річ. Доктор відповів ображений, що мусить бажати, щоб вона все була так мало склонна до жартів як тепер, узяв палицю й капелюх і почав зараз кланятись. Маркіза запевнила, що про сю зневагу повідомить свойого батька. Лїкарь відповів, що своє ореченє може заприсягти перед судом, поклонив ся і хотїв іти геть із покою. Маркіза запитала, поки він підіймав ще рукавичку, що випустив був із руки:
— Але відкиж можливість, пане докторе?
Доктор відповів, що се не його річ вияснювати їй остатнї причини явищ, поклонив ся ще раз і пішов.
Маркіза стояла мов поражена громом. Вона схаменулась і хотїла бігти до батька; але дивна серіозність чоловіка, що нїби то зневажив її, знесилювала все її тїло. В найбільшім збентеженю вона кинулась на софу. Сама собі не довіряючи вона пробігала всї моменти минулого року і вважала себе шаленою думаючи про остатнїй. Нарештї надійшла її мати,
