і на турботне питанє, чого вона така неспокійна, оповіла їй дочка, що́ власне виявив їй лїкар. Панї Ґ… назвала його безсоромним і нїкчемником і піддержала доччину постанову, виявити сю зневагу батькови. Маркіза запевнила, що він говорив се зовсїм серіозно і здаєть ся, готов і перед батьком повторити се шалене твердженє. Панї Ґ…, не мало сполошена, запитала, чи вірить же вона в можливість такого стану?
— Швидше — відповіла маркіза — моглиб заплоднитись могили і в лонї трупів моглиб розвивати ся новородки!
— Ну, моя люба чудачко, — мовила полковниця, міцно притискаючи її до себе, — в такім разї чим же тобі турбувати ся? Коли твоя сьвідомість чує себе чистою, то як може журити тебе осуд хоч би й цїлого лїкарського конзілїюм? І чи його осуд подіктований помилкою, чи злобою, хибаж для тебе се не все одно? А все таки годить ся, щоб ми відкрили се батькови.
— О Боже! — мовила маркіза з конвульсийним рухом, — як же менї вспокоїти ся? Чиж против мене не стоїть моє власне внутрішнє, менї аж надто добре знайоме почутє? Чиж я сама, колиб знала про таке почутє у иньшої, не судила би, що се справдї так?
