як лиш ореченє лїкаря? нїчого більше, як лише твоє внутрішнє чутє?
— Нїчого більше, мамочко, — відповіла маркіза і поклала руку на груди.
— Нїчого, Джулїєто? — допитувала мати. — Подумай. Провина, хоч і як невимовно болїла би мене, все таки уйшлаб, і я-б остаточно мусїла вибачити її; та колиб ти, щоб оминути мій материнський докір, могла видумувати казку про переворот у всесьвітному порядку і обтяжати себе богохульними клятьбами, щоб навязати її мойому серцю — ах, надто склонному вірити тобі, — тосе булоб огидно; я нїколи не мала би вже серця до тебе.
— Щоб царство спасенія колись так відкрило ся менї, як моя душа відкрита перед вами! — скрикнула маркіза. — Я не затаїла перед вами нїчого, моя мамо.
Сї слова, вимовлені з натиском, зворушили матїрь до глубини душі.
— О Боже! — скрикнула вона, — моя любесенька дитино! Як менї жаль тебе!
І підняла і поцїлувала і притиснула її до своїх грудий.
— І чого на сьвіточку божім ти боїш ся? Ходи, ти дуже хора.
Хотїла завести її до ліжка. Але маркіза, в якої часто пускали ся сльози, запев-
