няла, що вона дуже здорова і що їй не хибує нїчого окрім того дивовижнього і незрозумілого стану.
— Стану? — скрикнула мати знов. — Що за стану? Коли твоя память про минуле така певна, то що за божевільний переляк проймає тебе? І чиж внутрішне почутє, яке прецїнь озиває ся лиш неясно, не може помиляти ся?
— Нї, нї, — мовила маркіза, — воно не помиляє ся! І коли зволите покликати повитуху, то почуєте, що та страшенна, для мене убійча річ — таки правдива.
— Ходи, моя любенька донечко, — мовила панї Ґ…, що почала справдї лякати ся за її глузди. — Ходи, послухай мене і ляж у ліжко. І що властиво сказав тобі лїкар? Як палає твоє личко! як ти трясеш ся всїм тїлом! Ну, як же то було, що сказав тобі лїкар?
І при сьому вона потягла з собою маркізу, починаючи вже недовіряти цїлій тій сценї. Маркіза мовила:
— Люба! Сердешна! — і всьміхала ся заплаканими очима. — Я зовсїм при памяти. Лїкар сказав менї, що я при надїї. Велїть покликати повитуху, і коли вона скаже, що се неправда, я заспокою ся знов.
