Сторінка:Генріх Кляйст. Маркіза О... Переклад з передмовою Івана Франка (1903).pdf/54

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Добре, добре, — відповіла полковниця, скриваючи свою трівогу. — Зараз пішлю по неї; вона зараз буде тут, коли конче хочеш, щоб висьміяла тебе, і скаже тобі, що ти сновида і несповна розуму.

І при сьому потягла за дзвінок і післала негайно когось із служби, щоб покликав акушерку.

Маркіза лежала неспокійно хвилючи грудьми в обіймах своєї матери, коли прийшла та бабуся, і полковниця виявила їй, на який дивоглядний привид хора її дочка. Панї маркіза кляне ся, що поводила ся чесно, а про те, отуманена якимось незрозумілим почутєм, уважає конче потрібним, щоб тямуча жінка переконала ся про її стан. Повитуха переконуючи ся про нього говорила про молоду кров і про хитрощі сьвіта; а коли скінчила своє дїло, додала, що такі випадки вже їй трапляли ся; молоді вдови, що приходять у таке положенє, всї впевняють, що жили на безлюдних островах; поки що вона заспокоює паню маркізу і надїєсь, що веселий корсар, який нічю прибив до берега, чей таки віднайде ся.

При тих словах маркіза зомлїла. Полковниця, не можучи перемогти свойого материнського почутя, кинулась при помочи акушерки відтирати її. Але коли вона прокинула ся, перемогло обуренє.