— В снї! — мовила панї Ґ… — І така нечувана подїя…
— Дуріпа! — буркнув комендант, поскладав папери на купу і пішов геть.
Слїдуючого дня прочитала полковниця, коли всї сидїли за снїданєм, в одній ґазетї, що власне прийшла ще зовсїм вохка з праси, ось яку відповідь:
„Коли панї маркіза О… зволить д. 3-го… о год. 11-тій зрана явити ся в домі пана Ґ…, свойого батька, то той, кого вона шукає, кинеть ся там їй до ніг“.
Полковницї не стало духу в грудях, заким іще дійшла до половини сього нечуваного повідомленя; вона очима перебігла до кінця і подала ґазету комендантови. Полковник прочитав оголошенє тричї, немов би не вірив своїм очам.
— Ну, скажи менї, Бога ради, Льоренцо, — скрикнула полковниця, — що думаєш про се?
— О нїкчемниця! — відповів комендант і встав із місця. — О прехитра лицемірка! В десятеро безсоромність суки і в десятеро хитрість лисицї до купи, то ще за мало на неї! І така постава! І такі очи! У херувима нема щирійших! — І він заридав і не міг успокоїти ся.
— Але коли се хитрість, — запитала полковниця, — то що ради Бога може вона мати на метї?
