Сторінка:Генріх Кляйст. Маркіза О... Переклад з передмовою Івана Франка (1903).pdf/74

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Чого злякала ся? — запитала полковниця. — Маєш причини сумнївати ся?

— Як? де? коли? — запитала маркіза змішана.

— Се, — відповіла ся, — він хоче виявити лише тобі. Говорить, що сором і любов чинять йому неможливим обяснити се кому иньшому крім тебе. Та коли хочеш, то отворимо передпокій, де він з битєм серця дожидає закінченя; і поки я віддалю ся, попробуй видобути з нього його тайну.

— Боже, батьку мій! — скрикнула маркіза, — раз у південну спеку я була заснула, а коли прокинула ся, бачила, як він віддаляв ся.

І при сьому своїми дрібними руками затулила своє лице облите краскою сорому.

При тих словах мати кинула ся перед нею на колїна.

— О моя доню! — крикнула вона, — о ти сердешна! — і обняла її руками. І — я підлячка! — і укрила своє лице на її поділку.

Маркіза запитала стрівожена:

— Що вам, моя мамо?

— Аджеж знай, — мовила ся, — о ти чистїйша від ангелів, що в усїм тім, що я тобі говорила, нема нїчогісїнько